Вулиця, на якій я живу
Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на
якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи
навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму
серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно
пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є
давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато
залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус
чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб - то навряд слід
пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною
таємницею у наших душах.
Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не
знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в
приватному секторі. Уся наша вулиця - то суцільні маленькі
одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки.
Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова,
трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися
численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть
німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви
вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська,
Бойова.
Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й
тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на
одній квітнуть каштани, на іншій - яблуні. А, на нашій - абрикоси. Якби
вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути.
Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І
коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо
здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер - і там цих
дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в
цьому головна його особливість.
І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене
він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив
ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість
дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною
всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі - діти - робили
те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми
проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч.
Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, - це все
приваблювало нас, роблячи щасливими.
Трохи згодом став помічати дорослих. Вони теж збиралися на вулиці! Не
лише, ми, діти. У них теж були свої традиції. Наприклад, щороку вони
виходять до скверу і на свято варять кашу. До обов'язків кожного
належить прибрати свою частину території від опалого листя. А ми
прибирали колись своє футбольне поле. Цікаву історію розповідають про
це поле. На галявині росли в різних кінцях два дерева. І коли народився
мій сусід, його дідусь посадив ще два дерева таким чином, що
утворилися футбольні ворота. Коли ми підросли, то там завжди
проводилися всі футбольні матчі.
Так за що я люблю свою вулицю? По ній не їздять тролейбуси і трамваї,
дуже рідко з'являються машини, навесні вона квітне пелюстками дерев,
тут живуть мої сусіди і знайомі, я тут народився. Але це все не
головне.
Найважливіше - тут минуло моє дитинство. Тут я робив свої перші кроки,
вперше плакав, усміхався, радів, почувався щасливим. На кожній
діляночці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за
яким доглядала моя вулиця. Вулиця не в значенні "безпритульність", а в
значенні "тьотя з добрими очима". Вона присвятила своє життя мені,
моєму вихованню, адже завдяки їй я є таким, яким є.
Источник: http://www.parta.com.ua |
