Після нас - хоч потоп?
Наші пращури вважали, що планета Земля — жива. У давніх міфах вона мала
навіть своє ім'я. Проте минув час, і планета забула його. Вона забула
шурхіт листя, запах чистого дощу, який змивав бруд, а не від якого
ховалися. Земля забула подих повітря, прозору воду та імена звірів, що
раніше жили. Вона забула навіть своє власне ім'я, бо прийшло суцільне
лихо — вірус, що зветься людством.
Ми висушили ліси, і залишилася Земля без кіс, зелених та товстих. Ми
забруднили воду — кров Землі та повітря — шкіру Землі, й вона почала
задихатися. Ми оремо Землю, навіть не підозрюючи, що ранимо її обличчя,
що ще кілька десятків років тому було чисте, мов у дитини, а тепер у
рубцях, які ми полишили. Ми вбиваємо Землю наполегливо, завзято й
нестримно, незважаючи на те, що вона наша мати, адже тільки матір може
витримати таку наругу.
Земля любить нас, своїх дітей. І бажає нам тільки добра, тому і не
дасть нам знищити самих себе. Вона застерігає нас, простягує до нас
руки, вона звертається до нас очима озер і ніби благає: «Зупиніться!» А
натомість ми, діти Землі, йдемо все далі й далі, крокуємо упевнено
вперед і думаємо: «Після нас — хоч потоп!» Ми навіть не замислюємося
над тим, що цього «після нас» може і не бути! І якщо ми не зупинимося,
то наші діти вдихатимуть штучний аромат штучних квітів, спів солов'я
можна буде почути тільки по приймачу, а саме поняття «зелена планета»
стане архаїзмом. Тож зупинімося, доки ще все можна виправити!
Источник: http://www.parta.com.ua | 
