Пам'ятник літературному герою
Пам'ятники споруджують не тільки вченим, письменникам, воїнам, але й
героям улюблених книг. Можна згадати пам'ятник Тілю Уленшпігелю в
Голландії, героям п'єси «За двома зайцями» М. Старицького в Києві.
Іноді такий пам'ятник стає символом міста, як стала андерсенівська
Русалочка символом Копенгагена. І, на відміну від пам'ятників
історичним подіям і різним діячам, пам'ятники літературним героям, як
правило, веселі.
Нещодавно такий смішний пам'ятник з'явився в Харкові, на першій
платформі Південного вокзалу. Це — пам'ятник отцю Федорові, персонажу
роману І. Ільфа й Є. Петрова «Дванадцять стільців». Він — невдалий
конкурент Остапа Бендера і Киси Вороб'янінова. Довідавшись на сповіді
про скарби, сховані у сидіння стільця, священик самовільно залишає свою
посаду та вирушає на пошуки меблевого гарнітура.
Під час своєї погоні за стільцями отець Федір об'їздив півкраїни.
Побував і в Харкові, звідкіля відправив своїй дружині лист: «Тут, у
Харкові, зовсім літо. Місто гамірне — центр Української республіки.
Після провінції здається, начебто за кордон потрапив». Столиця так
вразила священика, що він порівнював з нею всі наступні міста, куди
його заносив пошуковий азарт: «Не подобається мені місто Ростов. За
кількістю народонаселення і за своїм географічним положенням він значно
поступається Харкову». І далі: «За своїм географічним положенням і
кількістю народонаселення місто Баку значно перевищує місто Ростов.
Однак поступається місту Харкову своїм рухом».
Тепер уривки з листа священика дружині викарбувані на низькому
постаменті пам'ятника. Отець Федір біжить нам назустріч платформою в
пальто, що розвівається, тримаючи в руці чайник (колись на всіх великих
станціях стояли спеціальні баки, звідкіля пасажири могли набрати в
чайник окропу). Обличчя його сяє простодушним лукавством, усі тяготи і
турботи поїздки ще попереду. Це, власне, уже пам'ятник не тільки
літературному герою, але й пасажиру взагалі, вічному подорожанину і
мандрівникові. Недарма в романі розділ про початок подорожі названий
«Муза далеких мандрівок».
«З тієї хвилини, коли громадянин вступає в смугу відчуження, яку він
по-дилетантськи називає вокзалом або станцією, життя його різко
змінюється... З цієї хвилини громадянин уже не належить самому собі.
Він пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира...» І отець
Федір, відірваний від коренів, що летить по світу перекотиполем, на
хвилинку зачепився блискучим чайником за платформу помпезного вокзалу,
призупинився та дивиться на вічний людський потік. Нічого не поробиш:
«Муза далеких мандрівок приваблює людину».
Источник: http://www.parta.com.ua | 
