Одужає i вродить жито!
Кожна людина починається з отчої землi, пускаючи в неї глибоке
корiння. Хтозна, може, буйний вiтер i зла доля занесуть насiння з того
дерева на далеку чужину, та тiльки навряд чи воно там прийметься. I
летiтиме осиротiла душа думами-сльозами, спогадами-мрiями до рiдного
лона й рiдного неба, де яснi зорi кидають свiй чистий вiдблиск у тихi
води. Всi ми серцем приростаєм до свого замрiяного краю. Калинова кров
тече в наших жилах, душа бринить чарiвними пiснями, нiжними i грiзними,
веселими i тужливими, як саме життя. Чи жила б Україна без
кобзи-бандури? А наша лагiдна, пiсенна мова! Такi духовнi скарби, що
своєю красою дивують цiлий свiт, мiг створити народ, позначений Божим
Даром.
Господь благословив цей райський край на творчiсть i любов, а разом з
тим - на муки i скорботу. Цим спiвучим, миролюбним людям засiвати б
поле гречками й хлiбами i творить новi пiснi-перлини, а їм завжди
випадало воювати, боронить Вiтчизну вiд неволi!
Iсторiї ж бо пишуть на столi,
Ми ж пишем кров'ю на своїй землi.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Пiснями i невольницьким плачем.
I войовничi вигуки, i брязкiт зброї, i тупiт звихрених коней, i
передсмертний стогiн, i голосiння матерi-вдови, i журний спiв слiпого
кобзаря - то все злилось в одну скорботну ноту, урочисту, величну i
могутню, як звук органа, що тривожить душу, проте й освячує, пiдносить
до небес, єднає з Богом. Адже страждання й горе очищають вiд бруду,
суєти, грiха. Отi кривавi бойовища не нами вибранi, бо не з своєї волi
ми кров ворожу проливали в квiтучому, ясному краї. Вони самi прийшли
сюди - не для братання, а щоб украсти, одiбрать багатство, яке одвiку
їхнiм не було: родючi землi, плюскiт хвиль Днiпрових, п'янку,
дорогоцiнну волю. Кого тут тiльки не було: татар, полякiв, туркiв,
нiмцiв, росiян...
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна -
Така її доля!
Та завжди було кому постояти за Вiтчизну. Вiдчайдушнi запорожцi своїм
завзяттям i нечуваною хоробрiстю наводили на ворога жах. Поляки навiть
легенду склали про те, що козак помирає лише пiсля четвертої
смертельної рани. Мученицька смерть за неньку-Україну, за вiру
християнську була для запорожця найвищою честю. Один конав на гострiй
палi, смiючись над ворогом, другого смерть пiдкошувала в безлюдному
степу, далеко вiд Батькiвщини, вiд друзiв. I лежало непоховане тiло
козацьке бiле, омите дощами, овiяне вiтрами, поки помiж кiсток не
проростала зелена трава...
Тож так по смертi вiн єднався з землею рiдною, їй вiддавав свою любов
i силу. I вже та земля, кров'ю вiрних сердець напоєна, ставала для
ворога навiки нездоланною. Скiльки смертоносних вiтрiв пронеслось над
нашим краєм, а вiн знову оживав, розквiтав, шумiв хлiбним колосом i
бринiв пiснями. Та навiть у тих зажурених пiсень, у того барвистого
українського слова були одвiчнi недруги. То була пiдступна вiйна на
невидимому, хоч i не завжди безкровному фронтi. Аж i тут сонцесяйна
рать повстала на захист нашої нацiональ ної культури, нашої духовностi.
Тарас Шевченко, Пантелеймон Кулiш, Iван Франко, Леся Українка,
Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Стус, Лiна Костенко...
Благасловен, кого в Сибiр,
На Соловки, у руднi й пущi
Кривавий бiльшовицький звiр
Тягав за думи невмирущi.
У тяжкi часи духовної руйнацiї не змiлiв народ український, не
втратив високих орiєнтирiв, бо завжди жили на цiй згорьованiй i
благословеннiй землi Iван Орлюк i Лаврiн Запорожець, Микола Баглай i
Марко Безсмертний, Сивоок i Маруся Чурай. I життя їм судилося вiчне, як
вiчнi свобода, творчiсть i любов, як невмируща Україна!
Здавалося, лютi часи назавжди минули. Наш народ дожив до вистражданої
незалежностi, до свiтлого Вiдродження, про яке ще сiм столiть тому
мрiяв мудрий Захар Беркут. Та як важко пiдводитися з руїни! Батькiвщина
знову потребує мужнiх i незрадливих сердець. Проте, на її бiду, їх
чомусь так не вистачає... Куди ж подiлися нащадки Хмельницького,
Мазепи, Залiзняка, Грушевського? Чи втекли за кордон, чи вiдгородилися
вiд свого народу високими мурами кам'яних палацiв? Гнiтючi настрої
зневiри беруть у полон слабкодухих. Тож скрiпiмося духом! Присвятiмо
свою працю i своє життя рiднiй Українi!
Хай запанує дух любовi,
I, може, нива, що вiд кровi
Напухла так несамовито,
Одужає i вродить жито!
Источник: http://www.parta.com.ua |
