Не забуде народ-переможець самовідданих героїв своїх
У дитинстві я любила слухати спогади мого дідуся про війну. І війна
уявлялася мені зовсім не страшною і, може, навіть по-своєму
романтичною. Дід любив згадувати своїх фронтових друзів, перемоги в
боях (про відступи говорити не любив) і часто (за моїм проханням)
розповідав про те, як наші війська увійшли до Берліна і які почуття
охопили його в той незабутній ранок 9 Травня, коли він довідався, що
настав День перемоги.
Подорослішавши, я зрозуміла, що багато про що дідусь умовчав. Умовчав
про страх, про голод, про біль, про розпач і про річки крові, що
заполонили в ті роки півсвіту. Не розповів він мені про табори
військовополонених, про жорстокість німецьких солдатів, про катування,
про страти. Я довідалася про все
з фільмів, із підручників з історії, з творів письменників, що пройшли
війну... Довідалася, щоб ніколи не забути. Такі речі врізаються в
пам'ять назавжди. Я вважаю, що ніхто не повинен забувати про ту війну і
про те, якою ціною далася нам перемога. Кожен зобов'язаний пам'ятати,
що зараз він живе завдяки тим, хто загинув у той страшний час. У
багатьох з них були діти, і вони залишилися сиротами, багато хто просто
нічого не встиг зробити в житті — пішли на війну просто зі шкільної
лави. А багато хто дотепер лежить десь у лісі непохованими... Забути
про це — все одно, що вчинити злочин.
Полеглим воїнам споруджують пам'ятники, про їхні подвиги пишуть книги,
про війну виходять цикли передач.
Чи досить цього? Думаю, що ні. І хочу прожити своє життя гідно, тому що
воно занадто дорого комусь обійшлося.
Источник: http://www.parta.com.ua | 
