Друзі пізнаються у біді
Я дуже цінував свою дружбу із Вовкою. Ми — однокласники. Наші батьки
працюють на авіаційному заводі. Вони теж друзі.
Якось на уроці російської мови ми писали твір на тему «Друзі пізнаються
у біді». Не можу сказати, що я написав хороший твір. Навіть, мабуть,
поганий. Це ж така важка тема. А Вовка списав твір у мене. Він взагалі
не знав, про що писати. «Добре. Другові треба допомагати, нехай
списує», — подумав я.
На наступному уроці вчителька запитала, хто з нас двох написав цей
твір. Я сказав: «Я!» І Вовка сказав: «Я!» «У такому випадку ви обоє
одержите одиниці», — констатувала (яке довге і важке слово!) Надія
Іванівна.
Після цього наша дружба, як кажуть, зійшла нанівець. Я нічого не сказав
Вовці. Проте у мене більше не виникало бажання з ним грати, гуляти та
розмовляти.
Мабуть, треба було кому-небудь розповісти про все. Але мені важко бути
щирим. Та і чи лихо це? Можливо, ні. Тільки у мене тепер нема друга. А
ось це лихо.
Источник: http://www.parta.com.ua | 
