Горить село... І заграва встає,
І небо в грізних відблисках пашить.
Біля порога хати, у диму
Нерушне тіло матері лежить.
Шість місяців дитині... Плачучи,
Воно шукає материнську грудь.
Припавши, ссе. І оченята тре.
И струмочки сліз по личеньку течуть.
Тікає кат на захід, у пургу.
Його жене нещадно знов і знов —
Вогонь, і натиск, і гарматний грім,
Й дитячі сльози, й материнська кров!
Сарвар виходить з льоху. Чує враз
Дитячий плач між спопелілих куп.
Вона стоїть, німіє... Поблизу ж
Її сусідки обгорілий труп.
Вона дитя за руки узяла,
І, сльози втерла, і внесла у дім,
І напоїла теплим молоком,—
Всім серцем приголубила своїм.
Прокинулося матері чуття
І сонцем просіяло із очей.
Дитя сказало: «Мамо!» — сміючись,
І притулилось до її грудей.
Сарвар ще юна — їй сімнадцять літ.
Дивує це чуття її саму,
Але вона, голублячи дитя,
Як матінка, всміхається йому.
Побачите — ще красунем яким
Малу дитину виростить вона!
Почуєте — як ніжно пролуна
Спів колисковий вечором з вікна.
Який той спів! Він серце окриля...
Спасибі ж, Батьківщино, від бійця.
Що ти дівчатам нашим дорогим
Дала такі чуття, такі серця!
Муса Джаліль, Жовтень, 1943 рік
