Одужає i вродить жито! - Твори - Сочинения - Каталог статей - Хочу все знать
Суббота
10.12.2016
23:24
Категории раздела
Сочинения [309]
Твори [200]
Праздники дня
Форма входа
Калькулятор
Переводчик
Поиск
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0
    Анализ сайта он лайн
    Мой сайт
    Главная » Статьи » Сочинения » Твори

    Одужає i вродить жито!

    Одужає i вродить жито!


    Кожна людина починається з отчої землi, пускаючи в неї глибоке корiння. Хтозна, може, буйний вiтер i зла доля занесуть насiння з того дерева на далеку чужину, та тiльки навряд чи воно там прийметься. I летiтиме осиротiла душа думами-сльозами, спогадами-мрiями до рiдного лона й рiдного неба, де яснi зорi кидають свiй чистий вiдблиск у тихi води. Всi ми серцем приростаєм до свого замрiяного краю. Калинова кров тече в наших жилах, душа бринить чарiвними пiснями, нiжними i грiзними, веселими i тужливими, як саме життя. Чи жила б Україна без кобзи-бандури? А наша лагiдна, пiсенна мова! Такi духовнi скарби, що своєю красою дивують цiлий свiт, мiг створити народ, позначений Божим Даром.

    Господь благословив цей райський край на творчiсть i любов, а разом з тим - на муки i скорботу. Цим спiвучим, миролюбним людям засiвати б поле гречками й хлiбами i творить новi пiснi-перлини, а їм завжди випадало воювати, боронить Вiтчизну вiд неволi!


    Iсторiї ж бо пишуть на столi,

    Ми ж пишем кров'ю на своїй землi.
    Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
    Пiснями i невольницьким плачем.

    I войовничi вигуки, i брязкiт зброї, i тупiт звихрених коней, i передсмертний стогiн, i голосiння матерi-вдови, i журний спiв слiпого кобзаря - то все злилось в одну скорботну ноту, урочисту, величну i могутню, як звук органа, що тривожить душу, проте й освячує, пiдносить до небес, єднає з Богом. Адже страждання й горе очищають вiд бруду, суєти, грiха. Отi кривавi бойовища не нами вибранi, бо не з своєї волi ми кров ворожу проливали в квiтучому, ясному краї. Вони самi прийшли сюди - не для братання, а щоб украсти, одiбрать багатство, яке одвiку їхнiм не було: родючi землi, плюскiт хвиль Днiпрових, п'янку, дорогоцiнну волю. Кого тут тiльки не було: татар, полякiв, туркiв, нiмцiв, росiян...


    Встає хмара з-за Лиману,

    А другая з поля;
    Зажурилась Україна -
    Така її доля!

    Та завжди було кому постояти за Вiтчизну. Вiдчайдушнi запорожцi своїм завзяттям i нечуваною хоробрiстю наводили на ворога жах. Поляки навiть легенду склали про те, що козак помирає лише пiсля четвертої смертельної рани. Мученицька смерть за неньку-Україну, за вiру християнську була для запорожця найвищою честю. Один конав на гострiй палi, смiючись над ворогом, другого смерть пiдкошувала в безлюдному степу, далеко вiд Батькiвщини, вiд друзiв. I лежало непоховане тiло козацьке бiле, омите дощами, овiяне вiтрами, поки помiж кiсток не проростала зелена трава...


    Тож так по смертi вiн єднався з землею рiдною, їй вiддавав свою любов i силу. I вже та земля, кров'ю вiрних сердець напоєна, ставала для ворога навiки нездоланною. Скiльки смертоносних вiтрiв пронеслось над нашим краєм, а вiн знову оживав, розквiтав, шумiв хлiбним колосом i бринiв пiснями. Та навiть у тих зажурених пiсень, у того барвистого українського слова були одвiчнi недруги. То була пiдступна вiйна на невидимому, хоч i не завжди безкровному фронтi. Аж i тут сонцесяйна рать повстала на захист нашої нацiональ ної культури, нашої духовностi. Тарас Шевченко, Пантелеймон Кулiш, Iван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Стус, Лiна Костенко...


    Благасловен, кого в Сибiр,

    На Соловки, у руднi й пущi
    Кривавий бiльшовицький звiр
    Тягав за думи невмирущi.

    У тяжкi часи духовної руйнацiї не змiлiв народ український, не втратив високих орiєнтирiв, бо завжди жили на цiй згорьованiй i благословеннiй землi Iван Орлюк i Лаврiн Запорожець, Микола Баглай i Марко Безсмертний, Сивоок i Маруся Чурай. I життя їм судилося вiчне, як вiчнi свобода, творчiсть i любов, як невмируща Україна!


    Здавалося, лютi часи назавжди минули. Наш народ дожив до вистражданої незалежностi, до свiтлого Вiдродження, про яке ще сiм столiть тому мрiяв мудрий Захар Беркут. Та як важко пiдводитися з руїни! Батькiвщина знову потребує мужнiх i незрадливих сердець. Проте, на її бiду, їх чомусь так не вистачає... Куди ж подiлися нащадки Хмельницького, Мазепи, Залiзняка, Грушевського? Чи втекли за кордон, чи вiдгородилися вiд свого народу високими мурами кам'яних палацiв? Гнiтючi настрої зневiри беруть у полон слабкодухих. Тож скрiпiмося духом! Присвятiмо свою працю i своє життя рiднiй Українi!


    Хай запанує дух любовi,

    I, може, нива, що вiд кровi
    Напухла так несамовито,
    Одужає i вродить жито!


    Источник: http://www.parta.com.ua
    Категория: Твори | Добавил: Grafinya (11.05.2010)
    Просмотров: 195 | Теги: Сочинение на свободную тему | Рейтинг: 0.0/0
    Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
    [ Регистрация | Вход ]