Вірш про війну, "Три голоси"

(Розділ з поеми «Пісня про Давида Гурамішвілі»)

Хрущі гудуть між верховіть рясних,
Встеляють землю надвечірні тіні,
Промчав раптовий вітер по долині
І на могилі, мов козак, приліг.

А ти вслухався, як дзвенять навкруг
Пісні Росії й українські співи,
І дзвоном їхнім сповнився твій слух,
І пробудився дар співця чутливий.

Ти звуки ці, високий їх політ,
Їх грім, мов гуркіт скреснутої криги,
Вловив і вклав в рядки своєї книги,
Зогрітої натхненням зрілих літ.

Російський спів, могутній і орлиний,
Ти з голосами рідними зливав
І милозвучну пісню України
З грузинською душею поєднав.

Ти їх сплітав у пісню триєдину,
Щоб в ній тризвучне почуття жило,
Яке б зміцняло змучену людину,
В шуканнях щастя світочем було.

Почув ти справді клич життя живого,
Незборні крила в книзі розпустив
І з дужим шумом вітру степового
Дзвенючий шум гірських потоків злив.

Три голоси ти поєднав і згодив
І в їх вогонь своє перо вмочав.
Твій спів, натхненнім співом трьох народів,
Братерство їхнє вперше оспівав. 

Симон Чіковані, 1945 рік

Вірші про війну. Марія Пригара

СТОЇТЬ ВЕРБА НАД КРУЧЕЮ.
Де в'ється шлях покручений
І гине десь в яру,
Гнучка верба над кручею
Вклоняється Дніпру.
Уся укрита шрамами
Ота верба стара.
Гілля її поламане,
Посічена кора.
Тремтять сучки розколені,
Струсивши листя мідь.
Копни лишень при корені —
Осколок забряжчить.
В ту давню ніч загравою
Кривавилась ріка.
В пітьмі над переправою
Громадились війська.
Хто пліт штовхав із силою,
Хто гнав човна з коси.
— Не бий їх, Дніпре, хвилею!
Легесенько неси!
Як бомба вирву вириє
І піде хтось на дно —
Він знов на волю вирине,
Пливтиме все одно.
А кулі поруч хвиськали,
Шукали міни ціль.
Та ось, труснувши бризками,
Солдат підвівся з хвиль.
По схилу збіг сипучому,
Задихавшись на мить,
Сказав вербі над кручею:
«От звідси будем бить!»
Згинався стовбур колесом
У сяйві злих ракет.
Всю ніч захриплим голосом
Татакав кулемет.
Його трощили мінами,
Його вогнем мели,
Але в Дніпро не скинули
І знищить не змогли.
Солдат не впав поранений:
Він буде жить та жить.
Верба, укрита шрамами,
Як пам'ятник стоїть...

ЛИСТ МАМІ
Чом сьогодні наша мама
Невесела і сумна?
Чи сердита наша мама?
Чи нездужає вона?
Не виходить із кімнати,
Сумно дивиться в вікно.
Певне, це листи од тата
Не приходили давно.
Він за ріками й лісами.
Там у них бої, бої...
Що ж мені зробить для мами?
Як розважити її?
Може, їй зробити кошик
Із пухнатих колючок?
Щоб стояв на шафі кошик,
Наче сірий їжачок.
Може, в нашому садочку
їй каштанчиків набрать?
Поробить на кожнім очка
І носи намалювать?
Може, танк їй змайструвати?
Мама скаже: — Молодець! —
Осьде башта, ось гармати,
А на башті — прапорець.
Тільки б мама звеселіла,
Бо листів нема й нема.
От і зошит, і чорнило...
Напишу листа сама.
Кожну риску добре видно,
Цілих два рядки підряд:
«Не сумуй, мамусю рідна,
Тато вернеться назад».

ЗЕНІТНИЦЯ
Пам'яті Наді Богомолової — дівчини-зенітниці, що загинула, захищаючи підступи
до Києва од фашистських літаків, навесні 1944-го року.
 

На горі Батиєвій
Хмара вогняна.
Ще тривожно в Києві,
Ще іде війна.
Налітає з заходу
Сотня літаків,
Прямо над Глевахою —
І на Васильків.
І лихою бурею
Заступивши світ,
«Юнкерси» обурено
Уривають літ.
Налітають хмарою,
Сіючи вогонь.
Кулемет розжарено —
Не однять долонь.
Кров туманить голову,
Наче уві сні.
— Надя Богомолова!
Вистоїш чи ні?
Всесвіт каламутиться,
Пада шкереберть.
Чорним круком крутиться
Над тобою смерть.
Бий її, мов блискавка!
Зрізуй на льоту!
Кулемет виприскує
Стьожку золоту.
Знов у небі димному
Спалахнув літак.
...Та вже бомба гримнула -
Не звестись ніяк.
Ще востаннє свиснули
Кулі по траві.
Ще гашетку стиснули
Руки неживі...
Ясно сонце світиться
Мерхне димний слід.
Дівчина-зенітниця —
Вісімнадцять літ!
Пада листя з шерехом
На обличчя їй.
Десь за дальнім берегом
Догорає бій...